Обидві воюючі армії зібралися до Полтави у Червні місяці і розташувалися одна на виду в другої, укріпивши себе шанцями та іншими потрібними окопами. Армія Російська мала 76 000, і в тому числі Малоросійських добірних військ, що зосталися після відрядження інших прикривати границі, було 20 000 під командою Генеральних Старшин і колишнього Наказного Гетьмана Задніпровського Семена Палія, поверненого із сибірського заслання, який, мавши великий досвід у наїздах і розриванні злучених фронтів, багато допоміг у перемозі над ворогом. Шведська армія мала трохи більше за 20 000; та Мазепиних військ, що зібралися до нього з розпорошених Компанійців і Сердюків, не більше було як одна тисяча; але вони з самим Мазепою повсякчас зоставалися біля обозів своїх і Шведських, уникаючи битися. з Росіянами і дотримуючись супроти них найсуворішого нейтралітету, застереженого Мазепою у Короля Шведського і оголошеного в деклараціях його по всій Малоросії. Бо Мазепа, як усім відомо, бувши Християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над Росіянами. Одначе, незважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки Росіян, зазнавали долі однакової з Лебединськими мерцями, і прикметно, що слово «нейтралітет», як чужомовне, інакше тоді тлумачили від теперішніх понять. Нарешті в 27 день Червня 1709 року відбулася тая баталія, яка вирішила долю Росії і Швеції, здивувала Європу і зробила перелом у політиці держав і в долі Королів, поваленого і новонаставленого, розуміючи Польських. Баталію тую розпочали Шведи на самім світанку і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту Російську і прогнали її за її шанці. Але начальник Козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на Шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів і прорвавшись в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і стратили Генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон. Козаки, переслідуючи Шведів до їхніх шанців, провели позад себе сильну колону піхоти Російської під командою Генерала Меншикова, і вона, напавши на шанці Шведські і враз випаливши із гармат та мушкетів, повалилась на них з багнетами і погнала Шведів на всі сторони. Таким чином здобули шанці і взяли в полон командира їхнього, Генерала Розена, з багатьма старшинами й рядовими. Шведи після того зібрались, влаштувались знову між шанцями та обозами своїми на чистому полі і стали дожидати нападу Росіян. Государ вишикував свої війська навпроти Шведських, поставивши всередині піхоту з артилерією, а на флангах — кінноту. Баталія поновилася: стрілянина тривала з обох боків більше як три години; нарешті шведи, не мавши артилерії і зазнавши від Росіян великих утрат, показали у фронті своєму чимало інтервалів, або прогалин, а Палій, теє зауваживши, зараз вдерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв Козакам охопити Шведів ззаду і з флангів, а Шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані Козаками, кинулися Шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон Фельдмаршала їхнього Реншильда і двоюрідного брата Королівського, Принца Віртемберзького, а Міністра і улюбленця Королівського Піпера знайшли в обозі шведському з канцелярією його і скарбницею; обоз з усім табором дістався переможцям. Король Шведський, під час баталії не мігши їздити на коні верхи з причини пораненої своєї ноги, несений був солдатами на ношах між рядами своїх військ, які заохочував він до бою, тримаючи в одній руці пістоль, а в другій шпагу. А як він під час поразки і замішання військ кілька разів був з нош перекинутий на землю і поранена нога його, знов ушкоджена, спричиняла йому біль нестерпний, то з того він зомлів і був довго непритомний. І в тій порі Генерали його, поклавши Короля в коляску, виправили його вниз за течією ріки Ворскли до Дніпра, куди й рештки армії Шведської бігли з наміром переправитися через тую ріку. Мазепа з штатом своїм також туди подався і був Шведам єдиним провідником, зробивши їм одну тільки тую прислугу між безоднею зол, од прожекту його Шведами зазнаних.
Король, опам'ятавшись в дорозі, зажадав до себе улюбленця свого Піпера, але йому відповіли, що ні Піпера, ані армії його при ньому немає, а позосталося все те під Полтавою, в полоні у Московців, супроводить же його один Мазепа. Тоді він заволав; «Ах, Боже! Все моє загинуло, а тільки гріх мій переді мною!» Досягнувши Дніпра, вони спинилися над гирлом ріки Ворскли; і коли всі рештки Шведські туди стяглися, Мазепа тим часом дбав за переправу через Дніпро і, на щастя, зібрав декілька човнів Запорозьких рибалок. Король, сідаючи в них з Мазепою, попрощався зі слозами із Генералом своїм Левенгауптом, що наспів був тоді з військами, і дорікнув йому, що «радше волів би він у сій ріці втопитися, як вас покидати на жертву ворогові!» А коли Левенгаупт ще запитав в нього про Монарший наказ, що йому робити, як атакують його Московці, зоставленого без амуніції і провіанту, Король на теє відповів: «Робіть те, що загальною радою ухвалите, а я не знаю сам про себе, що зі мною буде; віддаюся на волю Божу і вас йому поручаю, прохаючи всіх вас простити мені за всі ті нещастя, в котрі ви зі мною повернуті». Потім, обернувшись до Мазепи, сказав йому, зітхаючи: «Ах, Мазепо! Ти мене і армію мою згубив своїми обнадіюваннями!» — і з тим одплив за Дніпро. Переправилось через ріку десь із тисячу Шведів, не військових, а здебільшого придворних та інших штатів; і вони з Королем, прибувши до границь Туреччини, переправилися через ріку Буг у межах Очаківських з поміччю Паші тамтешнього, який провів їх до міста Бендер, де перебував Король до відомого в історії часу, а Мазепа того ж таки року Вересня 6 дня з туги помер, перебуваючи останні свої дні великим утішителем Королеві Шведському, що поважав його за незвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях. Про смерть Мазепину те гідне уваги, що він перед самим економ своїм звелів подати собі скриню з паперами і їх при собі спалив, сказавши присутнім: «Нехай сам я буду нещасливий, а не многії такі патріоти, про яких вороги мої, може, й не гадали або й думати не сміли; але доля люта все зруйнувала на невідомий кінець!»
Після розгрому Шведів під Полтавою і взяття всього, що було тут їхнього, вирядив Государ багатьох Генералів і Князя Меншикова з корпусами переслідувати їх по дорозі, яка провадить до Дніпра. Корпуси тії, йдучи слідами Шведськими, брали в полон усіх тих, кого здоганяли із слабих, поранених і заблуканих у країні незнайомій, а дорогу їм показували ті, що померли з ран та конали на шляху із знемоги; і стан їхній був такий жалісний, що не торкнувся їх ніхто вбивати або ж оздоблювати, а всяк підпомагав їх їжею, а особливо водою, без якої вони томилися спрагою і в муках помирали. Досягнувши Дніпра, знайшли всі залишки Шведів у вузькій місцині між Дніпром і Ворсклою, над гирлом останньої за містечком Кишеньками, так названим, очевидно, за своє розташуваня. Війська Російські вишикували тут лінію свою супроти Шведів, од берега одної ріки до другої. Одначе Шведи, бувши під командою Генерала свого Левенгаупта без пороху і куль, не діждавши атаки Росіян, запропонували їм піддатися на капітуляцію. Договір про капітуляцію був короткий, і згідно з ним піддалися вони, поклавши зброю і віддавши прапори і штандарти в руки переможцям з усім тим, що в них було приналежного до озброєння, і по тому взято, їх у полон; рядових погнали пішки, а офіцерів повезли підводами до Росії, і їх усіх рахувалося в полоні до 17 000. Перемогу над Шведами, таку славну й рішучу, святковано, звичайно, молебнями та бенкетами, на які запрошувано і всіх полонених Генералів та Міністрів Шведських, їм повернено шпаги і виявлено великі милості Царя; на простих же бранців роздано грошові суми задля подорожнього їх харчування. Після того почали обдаровувати й нагороджувати своїх Генералів та офіцерів, а рядовим видали платню не за рахунок звичайної. Самі лише Малоросіяни та їхні війська зосталися при тому в зневазі і притчею в людях, себто без нагороди й подяки. І хоч вони у знищенню армії Шведської більше за всіх показали заповзятливості та старання, хоч вони замалим не рік губили Шведів у землі своїй, по всіх місцях і при всіх нагодах, де тільки зручно спостигнути їх могли, не схиляючись при тому ні на які лестощі та запевняння Королівські і Мазепині, одначе, з причини невірності сеї одної людини, обраної Царем у свої вірники, все те призабуто, і їх потому, неправедним чином І єдино через обмови та наклепи злобного улюбленця, Меншикова, зневажено, зганьблено і переслідувано; а втрати їхні, руйнації і спустошення, двома арміями спричинені і майже незліченні, зосталися без жодної винагороди й пошанування; словом сказати: «Віддали їм злая за благая і ненавистю за любов».
По смерті Мазепи проголосили в Бендерах Порта Оттоманська і Король Шведський Гетьманом Малоросійським Писаря Мазепиного, Семена Орлика, і він універсалами своїми розсівав плевели в полках Задніпровських і по всій Малоросії, закликаючи народ і війська собі до послуху, і так робив до половини року 1711-го, себто до підписання Турками з Росією вічного миру, а тоді зник він з усім своїм зборищем і опинився після того у Франції, звідкіль писав двічі у Малоросію, щоб од неї подаровано йому 20 000 карбованців грошей, а він за теє обіцявся видати в Малоросію всі її давні привілеї та інші важливі документи національні, що він їх по смерті Мазепиній захопив. Війська і народ Малоросійський, од часів Виговського та Мазепи бачивши стільки дурисвітів, скільки бачила Великоросія самозванців, вельми погорджували дурощами Орликовими і зовсім не зважали на його підлещування та затії, а були прихильні незмінно до правного свого начальства. І лише Запорожці, бувши од багатьох літ становищем, або Січчю, майже посередині степів Татарських, себто в гирлі Дніпра і Бугу, не знали, кому дістаються вони, І пристали до Орлика, а з ним і Татарами Кримськими та Бессарабськими часто вчиняли наскоки та руйнування в Малоросії, а особливо в Задніпров'ї, помщаючись на народові за його непослух їм і спротив.
Руїни Шведські і численні тіла людські, що загинули в них і були зле поховані або порозтягувані звірами та птаством на поверхні земній, зринули року 1710-го страшною в Малоросії моровицею. Вона почалася з Полтавщини і простяглася аж до Польщі та Галичини, з чого вельми багато померло людей всюди, а особливо в Києві та інших ліпших містах, куди звичайно під час руїн спливає народ з усіх сплюндрованих селищ і приносить з собою злидні, розпуку, хвороби і саму смерть. Тій згубі народній супроводило друге його нещастя, що дорівнювало майже першому. Злослива сарана, що налетіла, немовби грозові хмари, із постійного пристановища свого, Персії та Закубанських степів, напала на Малоросію і поїла до кореня засіви хлібні і всю рослинність. Народ, вражений такими двома страшними ударами, гадав у розпуці, що настав уже кінець світу, вправлявся в молитвах і приготуваннях до смерті, мало дбаючи за своє життя нестерпне. Але голод і постояльці, що прийшли були на зимівлю, розігнали морок розпуки народної і спонукали його дбати за своє прохарчування і тих гостей і збувати на те останнє своє майно. Уряди народні неспроможні були тоді улегшити стан своїх підлеглих, бо все те забрали у них постояльці та їхні начальники, і вони самі являли собою нуль, нічого не вартий. Тим часом Король Шведський, перебуваючи в Бендерах, подвигнув Турків у Царгороді оголосити на користь його війну Росії, і похід армії Російської на Туреччину розпочався року 1711-го навесні. У той похід Малоросійських реєстрових Козаків відправлено було під командою Обозного Генерального Лизогуба 20 000, а з рештою Козаків виступив з наказу Царського Гетьман Скоропадський супроти Криму, Він, прикриваючи з тої сторони свої границі од ріки Дінця до ріки Бугу, мав головний табір свій біля Кам'яного Затону. Армія Російська, досить численна, але не маючи з собою достатньо харчів, під проводом самого Государя вступила спокійно в турецьку Молдавію, за ріку Прут, але там, бувши заатакована з усіх боків численним ворогом і виснажена голодом, прийшла до того, що вже мала була зовсім згинути або піддатися в полон. На щастя, кампанія та сповнена була помилок обопільних, видно, приготованих самою долею задля помилування людей. Государ помилково зайшов за Прут без харчів, сподіваючись дістати їх в Молдавії, одначе не дістав, а вкрай виморив свої війська. Візир Турецький, обнявши з одного боку Пруту Російську армію, також допустився помилки, зменшивши свою армію до половини і заславши її в запілля Росіянам за Прут; і якби Росіяни вдарили були тоді на решту армії Турецької, напевно б її розбили і збагатили себе Турецькими харчами раніше, як запрутянські війська їхні могли б назад переправитися. Одначе Катерина і, що була опісля Імператрицею Російською, всі ті прогріхи прикрила й направила своєю розважливістю. Вона намовила Государя і підкупила Візира замиритися, не зводячи битви, і тим невідомість війни покінчила відомими на обидві сторони вигодами. Государ з армією випущений був з Туреччини і повернувся в свої границі щасливо, а Турки дістали назад завойоване в них місто Азов з околицями та на користь союзників своїх Поляків придбали Задніпровську Малоросію аж по Київ, яку змушений був Государ одступити Польщі тодішнім своїм трактатом. Але, вертаючись до Росії, звелів, кажуть, він Гетьманові Скоропадському протестувати проти того поступку як несправедливо учиненого над вільною країною, що була тільки під протекцією Російською, при своїх правах і окремих з Царями угодах.
Після того, як армія Російська повернулася з Турецького, або Прутянського, походу, року 1712-го. розташувалась одна дивізія під командою Фельдмаршала Бориса Петровича Шереметєва на квартирах у Малоросії, і назавжди вже її тут зоставлено під назвою «Консистенти», а одночасно з нею увійшли і до міст значніші Великоросійські війська і потворили в них постійні залоги в Глухові, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Києві, Переяславі, Полтаві і Лубнах. Забезпечення всіх тих військ та їхніх коней харчами і фуражем покладено було без заплати і в натурі, себто борошном, крупами, вівсом і сіном, на обивателів Малоросійських, не поминаючи нікого і навіть самих службових реєстрових Козаків, і задля того всі селища і всіх мешканців обкладено порціонами та раціонами. А щоб збирати їх і приставляти до команд, призначено в кожному місті, повіті або сотні комісарів, вибраних з-поміж письменних і заможних Козаків. Постачання тих харчів і фуражу військам означало не тільки утримування людей і коней, але було воно й доброю контрибуцією для командирів військових, а теє робилося таким чином: коли в зручну пору приставляють комісари харчі і фураж до команд, то командири його не приймають, а кажуть, що «він, завчасу приготовлений, протухне, або витхнеться, і з того інтерес Государів постраждає». А коли настануть звичайні річні місяці, Березень і Листопад, з невилазним бездоріжжям, тоді вони й зажадають тих вистачань негайно, з екзекуціями і биттям. Комісари, знаючи неможливість вистачання натурою, а ослобливо з далекої відстані, прибігають до військових командирів, плазують перед ними, терплять усе страхіття причіпок та навіть поличників і, нареші, уласкавлюють їх і платять їм усяку порцію і рацію грішми, вдесятеро більше від того, що вони коштують.
Одважні ж комісари, що приставили тоді раціони та порціони свої натурою, мусять витримувати дивне випробування фуражу на самих собі, себто всі начальники, навіть і рядові, навперемінки січуть комісара по носі й губах сіном і вівсом, примовляючи, що «він або грубий, або дрібний, або кепського врожаю і що багато через те потерпить інтерес Государів»; потому все скінчиться хабарями і пожертвуванням. Одначе комісара, що вертається з постачання натурою, завжди вже впізнавали по розбитих губах і величезному носі, і тому багато хто з Козаків утратили маєток свій, одкупляючись від комісарства.
Гетьман Скоропадський, шукаючи полегші у тягарях, покладених на народ Малоросійський, і без того вкрай зруйнований війною, моровицею та сараною, подарував Князеві Меншикову свою урядову Гетьманську Почепську волость з містом Почепом і просив його вистаратися у Царя милості для народу. Меншиков, діставши од Гетьмана такий багатий дарунок, побільшив його особистою владою своєю вдесятеро і, під титулом стародавнього повіту Почепського, прилучив до Почепської волості сотні: Мглинську, Бакланську і частини сотень Стародубської та Погарської, зайнявши все те своїм обмежуванням і переведеною при тому од чужоземців всемогутньою астролябією, якої доти в усій Русі не бувало і перед якою все було безмовне, вважаючи напрям і діяння її магніту божественним або магічним проявом Власників, урядників і Козаків з їхніми селянами, або посполитими, що увійшли в те обмежування; зараховано до Почепа і обкладено всіма повинностями поспільства тамтешнього, вважаючи всю Почепщину тодішню за удільне Князівство Меншикова; а порозставлювані в багатьох місцях герби Князівські з титулом його, що закінчувалися звичайно такими словами: «і прочая, і. прочая, і прочая», змушували всіх думати, що стародавні згубні поділи Русі на Князівства знов одригнулися. Тим часом власників і урядників, що потрапили в те хімічне Князівство, призначувано по волості на бурмістрів міських та війтів сільських, і довго зносили вони те ярмо, як приголомшені або запаморочені. Гетьман, побачивши, що дарунок його Меншикову прислужився тільки до поневолення та зубожіння багатьох людей, і навіть шляхетних, робив до Государя в тій справі свої подання; і по них, кажуть, Государ Меншикова штрафував, але се ще більше подратувало Меншикова і зробило його непримиренним ворогом Гетьманові і всій взагалі Малоросії, яка згодом випила од злоби улюбленця цього найгіркішу чашу помсти; а любов до нього Царська народилася ще під час пекарювання його і од звичайних потурань слабостям людським. Одначе були вони незвичайними у пануванні над Царем та його нахилами, так що той Государ, попри всю доброту своєї душі, сліпо корився Меншикову, потураючи лукавим його намірам. Першим сигналом помсти Меншикова були одвідини його всієї Почепщини, а звідтіль — резиденції Гетьманської, міста Глухова, де хоч і влаштовано йому од Гетьмана всілякі зустрічі, урочистості та учти, одначе звелів він при собі поставити на площі Глухівській кам'яний стовп і в ньому застромити п'ять залізних спиць, за числом голів Гетьманської та Генеральних Старшин. Гетьман не поминув тої нагоди, щоб знову поскаржитися Государеві за таку важку йому кривду і ганебну наругу; і Государ, кажуть, знову штрафував за те Меншикова, але тим ще більше підсилив злобу його і підступи супроти Гетьмана і Малоросії. Загальну помсту учинив Малоросіянам Меншиков, виславши численні війська їхні, з таким же числом урядників, на вигадані ним канали та лінії коло Ладоги, Сулака та Астрахані, де з тяжкої каторжної праці, а особливо од лютого клімату тамтешнього і дуже поганого харчування великі тисячі їх погнили й померли; а як повторено ті висилки і роботи протягом кількох років, погинули й перевелися всі їхні добре вилаштувані війська. Молодих же Козаків, що вступили на їхнє місце, зоставлено без жодного розпорядження і піддано такій самій зневазі та ужиткові, далекому од справи військової. Власники Малоросійські, або значні поміщики тамтешні, сприйняли частину помсти Меншикова одібранням багатьох у них сіл та інших нерухомих маєтностей. Зачіпкою до того було проживання в їхніх селах і на їхніх землях Великоросійських збіглих селян, поміщицьких і коронних, що переселилися були сюди ще до Польського володіння Малоросією. А втікали вони із своїх колишніх осель нібито з причини переслідувань їх за віру якусь стару Християнську, що про неї в Малоросії й чутки не було, а тільки відомо про неї, що на початку XII віку один волоцюга Вірменської єресі, Мартин Мніх, розсівав нісенітниці свої під виглядом Грецького Єромонаха в північній і східній частині Великороси і багатьох заразив там своїм блудом. Та коли приволікся він з таким заміром на границю Малоросійську, то в селі Рублівці, в околиці міста Опішні, заарештовано його і відправлено до Києва, де судили його Митрополит і весь духовний собор тамтешній і за вироком, апробованим і затвердженим од Константинопольського Патріарха, якому тоді Малоросійське духовенство було підпорядковане, спалено його прилюдно з усіма писаннями його, сповненими безглуздих нісенітниць. Одібрані в поміщиків села названо Описними Государевими слободами і вилучено з підпорядкування Малоросійським урядам, а підпорядковано окремій волосній Конторі, заснованій у слободі Климовій під проводом відставних офіцерів, і названо її Конторою описних Малоросійських розкольничих слобід. Назва розкольників приписувана була всьому селянству, що перебувало у віданні тої Контори; а названо їх розкольниками тому, що численні акти їхні, або різноманітні толки, не підходять до жодної секти Християнської чи деїстичної, а суть — одна маячня мужицька, взята з найгрубішого поганства і примножена безумними забобонами. Вона полягає у виборі ручних перстів, котрими б хрестилися сильніше, і в розборі образів Угодничих та хрестів Христових; і котрий образ од інших старіший, багатший та потворніший, той у них і достойніший до почитання; хрест, що має більше кінців, є кращий од тих, що з чотирма кінцями, і їх дехто вважає за печать Антихристову. Рівно і про книги Християнські теж верзуть, що котра з них старіша і менше зрозуміла, та й святіша; і в таких розборах увесь їхній догмат полягає. Про суть же самої релігії та закон Християнський і поняття вони не мають, а ладні сперечатися за все з найбільшими богословами до шаленства і радше підуть на всякі муки, як признаються в тому, чого не розуміють. Розкольників тих намножилося в Росії в міру їх переслідування, а розбіглися з неї також в міру сих переслідувань. Вони наповнили зайдами своїми всю Польщу, Пруссію, Молдавію та Бессарабію; але потерпіли за них тільки поміщики Малоросійські, та й то світські. А монастирі, що догодили були Меншикову, утримали їх назавжди в своєму селянстві і позбулися їх уже під час загальної своєї руїни.
Гетьман Скоропадський увесь 1715-й рік стояв із сильним корпусом військ своїх за Дніпром, біля Києва, і спостерігав за рухом Польських вельмож, їхніх урядників та жовнірства, що ділили тоді між собою колишні Малоросійські Задніпровські полки, недавно їм од Царя відступлені. Поступок той, звичайно, зроблено Речі Посполитій, себто на користь усієї нації Польської, але вельможі, користаючись з тодішнього безвладдя, або межицарствія, на першому ж у них Сеймі, задобривши Примаса і урядників, що управляли Сеймом, а раду їхню, що складалася звичайно з дрібної та вбогої Шляхти, обдарувавши жупанами і вдовольнивши бенкетами, поділили полки ті поміж собою і затвердили поділ той Сеймовою постановою під тим претекстом, що вони колишнє число війська Козацького самі виставляти будуть для Речі Посполитої, володіючи ними без посередництва національних урядників. І, так заволодівши тими полками і час од часу роздрібнюючи їх поміж своїх родин, обернули, нарешті, тих Козаків у своє селянство, і полки Задніпровські таким чином знищено; а тільки мали поміщики тамтешні по декілька Козаків для своїх прислуг партикулярних під назвою службового хлопства. Урядники і значніші Козаки полків Задніпровських з особистого царського наказу року 1711-го Вересня 23 дня до Полковників Білоцерківського — Антонія Танського і всіх інших, покинувши на Задніпров'ї нерухомі свої маєтності, перейшли на сей бік Дніпра і розташувалися в Малоросійських та Слобідських полках. Перехід той тривав і сього року під прикриттям корпусу Гетьманського.
Полки Малоросійські, що працювали на лініях і каналах, поділені були на великі команди, або корпуси, і перебували біля Царицина під командою Хорунжого Генерального Івана Сулими та інженера на прізвисько Перра, де робили лінії од Орд Кубанських і рили канал, що мав злучити ріки Дон і Волгу. Над Ладозьким же озером командували ними, із зміною, по роках: Наказний Гетьман, Полковник Чернігівський Павло Полуботок, Лубенський Полковник Андрій Маркович, Наказний Гетьман, Полковник Полтавський Іван Черниш. Вони осушували непрохідні багна і рили канали, якими мали проходити водні судна до Санкт-Петербурга, нового міста, побудованого Государем на своє ім'я у Північних багнищах, в гирлі ріки Неви, яке було споруджене майже все на палях та насипах і стало могилою численного народу, що згинув з вогкості, тяготи і холоднечі. Та од Перських і Гірських границь були начальниками над рікою Сулаком протягом трьох років Полковники: Гадяцький — Гаврило Милорадович і Лубенський — Маркович, і за них будовано фортецю Святого Хреста з іншими пограничними укріпленнями і висипано греблі з багатьма каналами та насипами.
Як вернувся року 1718-го Государ із чужих країв, де мандрував щось зо два роки, побувавши при тому у Франції і в столичному її місті Парижі, Гетьман Скоропадський зі Старшиною Генеральною і Полковниками вирушив до нього в Москву, щоб привітати його із щасливим поворотом з такої далекої подорожі і повідомити про все, що у відсутності його сталося в державі і на границях. Государ прийняв Гетьмана і Старшину його вельми прихильно, возив їх з собою до нового міста С.-Петербурга і там ласкавими прийняттями й такими ж частуваннями доволі їх ущасливив. Одначе вони вважали за превелике своє нещастя присутність свою на незвичайному суді, що відбувся тоді над Царевичем Олексієм Петровичем, яким сього Царевича засуджено на смерть, і 26 Червня він помер. За вину Царевичеві приписували виїзд його з Росії до Цісарії без відома й дозволу батька його і Государя; а виїзд той учинив він немовбито на те, щоб уникнути зобов'язань на зречення своє од царства Руського і щоб після того піти в монастир і постригтися в ченці. Причина усунення Царевича од наслідства і престолу, хоч є таємниця непроникальна, але, судячи з зовнішніх обставин і з родинного стану фамілії Царської, багато хто здогадався, що Царевич засмутив тоді батька свого, заступившись за рідну свою матір, заслану в монастир, і що через те передав Цар наслідство своє іншим своїм дітям, що були од другого подружжя. Та хоч як там було, Гетьман і Старшина його зреклися присуду Царевича на смерть, і коли в них одбирано про теє думку їхню, то проголосили з твердістю, що «судити сина з батьком і своїм Государем вони жодної влади не мають, та й ніхто з громадян у такій важливій справі безстороннім суддею бути не може».
Государ, засновуючи того року різні Колегії, заснував також Духовний Урядовий Синод замість колишнього Патріаршого правління, яке враз із Патріархом тоді скасовано; і для того складені багато статутів і Духовний Регламент, а вислухати сей останній і дати на нього згоду з підписами покликано до С.-Петербурга Малоросійське найвище духовенство. Митрополит Київський Йоасаф Кроковський, діставши про те наказ, скликав спершу в себе духовний Собор з приводу справ тих, і що тоді пішла поголоска, як то буває при всіх новинах, про одібрання в духовенства маєтностей і що вони зостануться на платні, а хто на доброхітній милостині, то Митрополит ухвалив своїм Собором не погоджуватися на такі постанови і на них не підписуватись, а проголосити на загальних зборах Російського духовенства, що вони од деінде мають свої маєтності, а не од урядів Російських, і що дарування та надання тих маєтностей на храми християнські і на їх служителів учинені од таких осіб і властей, які на теє мали право і свободу, законами затверджену; а закони тії потверджені договірними статтями з Царем Олексієм Михайловичем і царством Російським, укладеними од їхньої нації. Та коли переїздив Митрополит Кроковський з єпископами і іншим духовенством своїм до С.-Петербурга, то, за підозрами про Соборну його постанову, донесеними од ченця Свійського монастиря Іринея, заарештовано його в місті Твері і ув'язнено в тамтешньому монастирі, де незабаром він і помер. Верховенство над тим духовенством мав Єпископ Переяславський Кирило Шумлянський, який з тим духовенством все, що од них вимагали, підписав без жодного спротиву. Вернувшись з Петербурга, духовенство, а особливо найперший поміж Архімандритами Києвопечерський Архімандрит Йоаким Сенютович, вражені були страшною пригодою, що її сприйняли вони як певне віщування про зміну в чернецтві; а то була незвичайна пожежа в Київському Печерському монастирі, що сталася через недогляд Намісника у відсутності Архімандрита і що мало не весь монастир обернула в попіл та румовища при інших коштовностях церковних і монастирських, цілими віками збираних. Неоціненною втратою вважалася найперша в Росії, численна й найдавніша бібліотека, зібрана й збагачена Великим Князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах од усіх попередніх ворожих нападів і руїн, але нині, на сором охоронців її і на превеликий жаль освічених громадян, серед добробуту і тиші, полум'ям пожерта. В ній зберігалися великі тисячі книг рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що до історії правління Слов'янських племен та царств і до їх законів та устроїв стосувалися. Государ, на сумну звістку про таку важливу втрату, не міг утриматися од сліз, але повернути її було годі. Довготривала війна зі Швецією нарешті у Серпні року 1721-го закінчилася миром, і трактат про мирові умови з обох сторін підписано в Нейштаті, біля границі Шведської. За тим трактатом дістала Росія од Шведів чимало провінцій із завойованих нею над Балтійським морем і Фінською затокою Лівонських земель. Трактат той надруковано й опубліковано по всій Росії із звичайними урочистостями, а головна урочистість відбулася в Москві, при чому од Сенату і Синоду іменем всього народу приписано й піднесено Цареві титул: Петро Великий, Імператор Всеросійський і Отець Отчизни. Гетьман наприкінці того року направився з Генеральною Старшиною, з багатьма Полковниками та Бунчуковими Товаришами до Москви, щоб поздоровити Государя свого із славним миром і прийняттям Імператорського титулу. При тому Гетьман і вся Старшина його, враз з усіма Боярами та урядниками Великоросійськими, учинили присягу на дотримання статуту, названого «Про правду волі Монаршої», себто що Його Величність, коли захоче призначити по собі наслідником скіпетра Російського, має повну в тому волю, про що і в усій Росії була генеральна присяга; рівно ж учинено її тоді і в полках Малоросійських, Але поголос народний, що відгукується звичайно на всі новини, не залишив і її без свого судження, і був він на користь наслідства, а не вибору, і доказував вроджену прихильність до своїх Монархів.
Гетьман Скоропадський з урядниками своїми, повернувшись року 1722~го з Москви у Малоросію, дістав через Міністра Петра Андрійовича Толстого новий од Імператора іменний указ, що був для нього громовим ударом. В тому указі звелів Імператор бути в Малоросії Колеги на чолі з Бригадиром Степаном Вельяміновим і десяти при ньому офіцерам залоговим, що змінялися б кожного року. За обов'язок їм приписано встановити й стягати податки грошові та хлібні з усіх жителів Малоросійських і з усього їхнього набутку, не минаючи нічого й нікого, а в Колегії вершити діла по апеляціях, що входять до неї на ревізію від усіх урядів Малоросійських; вони були там вирішені на підставі Малоросійських прав, у Статуті записаних, а Колегія звіряла його зі своїм статутом, тут же приявним, і тим самим справи тії кінчала. Гетьман, прибувши до Глухова того року, Червня 3-го дня помер, і поховали його в Гамаліївському мурованому монастирі, над річкою Шосткою, од Гетьманші Настасії Марковичевої побудованому. По смерті його зараз заснували Колегію прибулий для того Бригадир Вельямінов і залогові офіцери, поміж яких були розміщені Генеральні Старшини і Полковник Чернігівський Павло Полуботок, призначений указом Сенатським виконувати уряд Гетьманський. Слідом за тим встановлено податки з усіх мешкань, засівів, худоби, пасік і промислу, не зваживши при тому на жодні стани та привілеї.
Імператор того ж року вирушив у подорож річками, що впадають у Волгу, до міста Астрахані. Армія його йшла туди суходолом, і було в ній Малоросійських Козаків 12 000 під командою Наказного Гетьмана, Полковника Миргородського Данила Апостола і Полковника Прилуцького Гната Ґалаґана і Київського Антона Ханського. З Астрахані зроблено похід усією армією до границь Перських, і армія, переходячи оселі Гірських та Каракалпацьких Татар до ріки Терека, підкорила багатьох їхніх володарів, а досягнувши Перських границь, заволоділа містом Дербентом, що його вважали за ключ до Персії з сеї сторони. Похід той, стосовно воєнних дій з Азіатськими народами, зовсім не обтяжував військ Російських, і все перед ними поступалося і скорялося при перших перестрілках і боях. Одначе положенням землі тамтешньої, її гір та скель, а особливо гарячим і сухим кліматом, був він для народу тутешнього зовсім нестерпний і згубний, і війська верталися звідтіль у найжалюгіднішому стані, без коней і харчів, мавши вигляд висохлий і близький до Єгипетських мумій, а значна частина їх вимерла і розгубилася в скелях та проваллях Гірських. Окрім тих військ, що вернулися з Персії, на початку року 1723-го відправлено ще 12 000 Малоросійських Козаків на Коломак під команду Фельдмаршала Михайла Михайловича Голіцина, з усіма їхніми начальниками, де вони перебули аж до втихомирення неспокійних тоді границь од Персії та Криму.
У відсутності Імператора Генеральні Малоросійські Старшини з правителем Полуботком учинили подання до Сенату про надмірні податки і повинності, встановлені Бригадиром Вельяміновим на всіх урядників та Козаків Малоросійських, без уваги на їхній стан та привілеї і всупереч самим договірним статтям, з Гетьманом Богданом Хмельницьким укладеним. Сенат на теє подання присланим до Колегії указом звільнив був усіх Старшин і Козаків од усіх податків, зваживши на їхню службу, своїм коштом і у власному озброєнню виконувану, що незмірно більше варта, як ті податки. Одначе Государ, вернувшись з Дербентського походу, на донос Вільямінова, знову звелів податки тії стягати, не поминаючи нікого і не зважаючи ні на що, а Старшин Генеральних і Полуботка, які зверталися з проханням, потягнути на одповідь до Петербурга через особливого кур'єра. Після того у Червні місяці року 1723-го туди од Колегії відправлено: Полковника Полуботка, Суддю Генерального Черниша, Писаря Генерального Семена Савича і Бунчукових Товаришів: Івана Корецького зі Стародуба, Карпика з Переяслава, Гребінку з Гадяча та з ними Канцеляристів Військових: Володьковського, Ханенка і Романовича. Урядники тії, прибувши до Петербурга і ставши перед Государя свого навколішки, просили його якнайпереконливіше помилувати отчизну їхню, погноблену вкрай податками і всякого роду утисками од Бригадира Вельямінова та його Колезьких урядників, і просили ще поновити права їхні й привілеї, договірними статтями та мировими Царськими грамотами потверджені, і щоб згідно з ними дозволено їм вибрати собі Гетьмана вільними голосами. Государ, з намови давнього і єдиного гонителя Малоросійського Меншикова, що завше переслідував Малоросіян з незвичайною злобою і мстивістю, назвавши їх зрадниками та вІроломцями, звелів узяти їх на тортури і судити Тайній Канцелярії, а квартиру їхню на Троїцькій пристані, біля кав'ярні, обняти кріпкою сторожею. Тайна Канцелярія не схожа була на жодні цивільні та духовні судилища з їхніми правами та обрядами, а була вона єдиною в своєму роді і в цілому світі і тільки подобилася дещо Святій Римській Інквізиції. У ній не приймали доказів і оправдань ні письмових, ні свідкових, ні совісних, себто під присягою, але вивідували й доправлялися в ній власного зізнання у поставлених обвинуваченнях або підозрах. Особа, що не признавалася до вини, мусила витерпіти все те тортурами через три прийоми, або зміни, і різним знаряддям, а наостанку вогняним, себто розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою. Таким чином, коли Писар Генеральний Савич у тій Тайній Канцелярії запитуваний був самим Государем: «Чи він знає про лихий замір товаришів його і земляків, які душили баранів?», а він відповідав на теє із звичайною тогочасною Малоросійською чемністю: «Не скажу Вашеці!», то за тії слова, за тую чемність дістав з першого разу доброго поличника, а далі засуджений був на тортури. На щастя Савича, Канцелярист Володьковський, що чекав тут на чергу свою, заявив Государеві, Що слова Савича: «Не скажу Вашеці!» не означають упертість або навмисну затятість, а означають вони те, що з чемности говориться: «Не можу сказати Вашій Величності», або, як то в простій мові кажуть: «Не знаю». Государ, хоч зважив на вияснення Володьковського і припинив тортури Савича, але послав у Малоросію спеціального урядника довідатися, чи справді речення такого уживають в Малоросії; і виправа та коштувала скарбниці 70 карбованців, що їх з Савича й стягнено; а він тим часом просидів до повороту посланця в тяжкій неволі. Перевівши Тайна Канцелярія у дознаннях своїх більше як чотири місяці, 10 числа Листопада засудила урядників Малоросійських на дожиттєве ув'язнення і позбавлення майна їхнього на користь Государя та його скарбниці. І коли оголосили їм учинений нею про те вирок, то Полковник Полуботок присутньому при тому Государеві Імператорові сказав: «Бачу, Государю, і розумію, з якого джерела зачерпнув Ти злість тую, що не властива серцю Твоєму і не пристойна характерові Помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх Монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охоронять його від усякого лиха, є точне зерцало Царям і Володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії. І сіє одно недовліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні, й скорботи наші довершило, нарешті, йинІшнє правління наше. Урядники Московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуванями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо з воланням своїм, як не до Тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця Твого, непримиренного ворога нашого і месника, одвернула Тебе з путі істини і паскудить царювання Твоє. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського Монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в'язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі звіт неодмінно перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу». Государ, вислухавши терпляче промову Полуботкову, не зробив, одначе, жодної йому і товаришам його полегші, але потягли їх зараз до нової Петропавловської фортеці і там перекували й замкнули у в'язниці. Майно, що було в них, до останньої дрібниці, одібрано в них і роздано, як дарунок, всяким урядникам та сторожам в'язничним, а решту переведено на гроші і причислено до скарбу Государевого, рівно ж і Малоросійські їхні маєтності, рухомі та нерухомі, та й самі житлові будинки з наказу Государевого сконфісковано од Колегії на Государя; а родини в'язнів вигнано з них, і поневірялись вони по всяких чужих домах, живлячись з ласкавої милостині, як тії жебраки. Слідом за тими в'язнями випроваджено з Малоросії решту урядників Колегії: Осавула Генерального Василя Жураковського, Бунчужного Генерального Якова Лизогуба, Полковників: Миргородського Апостола і Гадяцького Милорадовича, котрих також забито в кайдани і запроторено у в'язниці в Петербурзі, а майно їхнє усе до останку сконфісковано і забрано на Государя. А ще слідом за тим забрано усіх тих, що керували полками та сотнями Малоросійськими, і завдано до в'язниці при Колегії в Глухові, а майно їхнє за тим самим планом одібрано на Государя і причислено до його скарбу. І так тими трьома наворотами уражено всю верхівку урядів Малоросійських, а на їхні місця призначено урядників Великоросійських, і між ними Полковників: до Стародуба Леонтія Кокошкіна, до Чернігова Михайла Богданова і до Ніжина Петра Толстого. Провина в'язнів тих оголошена була від Государя іменним його указом, у Малоросії опублікованим, що «з недоброзичливости їх до нього, Государя, і Царства його, не тільки не розвели вони, але зле зберегли ті вівці й барани, котрих він виписав дорогою ціною з Шлезії і роздав був на утримання та годівлю в Малоросії, де вони гинули не з недуг своїх, а через недбальство та лихі заміри урядників, що мислили тільки про Сейми свої та шкідливі вибори». Ув'язнені таким чином урядники томилися у в'язницях своїх більше як рік, і через звичайні в них утиски, а особливо через вогкість фортечних будівель, року 1724-го померли в них у кайданах: Полковники Полуботок і Карпіка, Писар Савич і Канцелярист Володьковський, а інші зогнили та перекалічились.
Про смерть Полуботкову переказ зоставив таку пам'ятку, що коли, бувши він хворий, почув смерть свою і просив у в'язничних приставів закликати до нього священика, а вони про теє дали знати Государеві, то Государ приходив до нього попрощатися, і він сказав йому: «Я неприязні до Тебе ніколи не мав і не маю і з тим помираю, яко християнин. Вірю несумнівно, що за невинне страждання моє і моїх близьких будемо судитися од спільного й нелицемірного Судді нашого, Всемогутнього Бога, і скоро перед Нього обидва станемо, і Петро з Павлом там розсудяться». І справді, Государ незабаром після того, а саме Січня 28 року 1725-го, помер.
Царювання по ньому перебрала дружина його, Імператриця Катерина I, коронована од нього в Москві року 1724-го Травня в 7 день. Перший од неї вийшов указ звільнити ще живих в'язнів Малоросійських од їх ув'язнення та тюрем і повернути їм усі їхні маєтки й попередні ранги й титули, знехтувавши й пустивши в непам'ять усі стягувані на них наклепи й підозри, про які вона добре знала, що вони суть діло злоби і найлукавішої помсти властолюбного Меншикова, що майже чарівливо володів Государем своїм і його нахилами.
Розпочаті Петром I, покійним Імператором, походи на Персію безперервно тривали і року 1725-го. У Квітні місяці відряджено з Малоросії 20 000 Козаків і декілька сотень бувших Гетьманських гвардійців, а з ними й усіх наявних Бунчукових та Військових товаришів, під командою Генерального Старшини Лизогуба і Полковників Кандиби і Горленка та Обозного Полкового Михайла Ограновича, які, поповнивши раніше відряджені туди свої війська, перебули в Перському поході у Гілянській провінції, що за містом Дербентом, до п'яти років. Од другого походу туди ж, що йшов до границь Перських і звався Сулацьким, тим разом Малоросійські війська увільнено. Одначе увільнення теє стало вікопомним, і указ з Правлячого Сенату був про те в своєму роді єдиний і до того небувалий. В ньому наказувано вислати в похід 10 000 Козаків або викупитися з того оплатою до скарбу по декілька карбованців з Козака. Старшини Генеральні та урядники, у похід виряджені, мали з того приводу довгу нараду і погоджувалися зібрати до скарбу з кожного Козака хто по два, а хто по три карбованці, але Козаки зі своїми Старшинами, що в постійному штаті з .ними служили, запротестували проти згоди головних урядників своїх, доводячи їм, що вони вважають за сором і найбільшу ганьбу викупляти себе грішми од служби військової, якій присвячують вони життя своє, а не гроші, і коли похід той є праведний і станові їхньому пристойний, то вони готові йти в нього; коли ж він інакший, як праведний і станові їхньому не пристойний, то за віщо ж їм платити гроші у такий ганебний спосіб і всупереч їхнім договірним статтям та всім привілеям, де ані слова не сказано про викупи, що личать тільки бранцям та невільникам, а не вільному народові, який обрав єдність свою з Росіянами добровільно і через єдиновірство, а ніяк не задля данин та здирства? Старшини Генеральні, не змігши в такому критичному становищі своєму іншого придумати, як тільки звернутися з тим до Сенату, вчинили од себе подання і одержали в резолюцію року 1726-го указ, щоб «Козаків у Сулацький похід не висилати, а стягнути за нього з кожного Козака грошей по 4 карбованці», які й стягнено ґвалтом в сумі 40 000 карбованців.